Інтерв'ю з Діаною.
З голосом з Маріуполя в боротьбі з ПТСР
Ми хочемо познайомити не з перемогою над ПТСР (поки що), а боротьбою, те, над чим працює кожна людина з ПТСР. Це боротьба, в якій ви боретеся за те, щоб симптоми вас не душили, за те, щоб жити.
Війна це не тільки про героїзм, це про біль, про втрати, про знищення усього вашого життя в один момент.
І неважливо читаєте ви це в Україні чи закордоном. Щоб тримати світло, потрібно пам'ятати і про темряву.
Пропонуємо прочитати інтерв'ю про те, наскільки просто забрати не тільки фізичне, але ментальне здоров'я у людини.
— Як ти опинилася навпроти психотерапевта?
— Мається на увазі навпроти тебе? (сміється). Я не пам’ятаю чіткої дати, але я зареєструвалася на вебінар з ПТСР. Ти там була спікерка. Я пам’ятаю була активною учасницею, відповідала на запитання. Ти звернула увагу на мої реакції і відповіді і сказала написати тобі, взяти контакти у організаторів. Я намагалася написати, стирала, і знову намагалася написати. Потім ти написала мені (сміється).
— Добре (посміхається)
Спогади Маргарити: Я пам’ятаю, що це була лекція про ПТСР від Офісу дій, ми вирішили взяти цю тему, тому що було багато людей зі Сходу. Коли вела лекцію, я помітила молоду жінку, яка говорила, що боїться звуків, що у неї є спогади з Маріуполя, які її переслідують, є реальними, вона розказала що виїхала достатньо пізно з Маріуполя. Я одразу зрозуміла, у неї ПТСР. Я запропонувала їй звернутися до мене і не могла довго забути про Діану. У мене так буває, коли якась історія мене чіпляє. Після очікування, я подумала що скоріш за все їй страшно дуже, і вирішила сама написати. Перший крок завжди важливий.
— Як ти зрозуміла, що щось не так?
— Я була волонтером і спеціалістом, який допомагав людям в Маріуполі після подій 2014 року, тому була поряд з психологами. Я була трохи знайома з станами людей. Зі мною щось не так. Я розуміла, що те, що я пережила, не може не відображатися на моєму стані.
— Перша думка, коли ти дізналася що у тебе ПТСР?
— Я зраділа (сміється). Я поясню чому. Я зраділа, що на мене звернув увагу спеціаліст. Можна вже офіційно відштовхуватися від цього. Як тільки вибралися до території підконтрольній Україні, я в 1 містечку звернулася до психолога. Досвід був невдалий, мені стало гірше.
— Ого! Я не знала.
— Є хтось хто дивиться з іншого боку, але тут мені сказали “ви це переживите”.
— Процес роботи ще не завершився, що найважче для тебе було в процесі психотерапії?
— Що це дуже довгий шлях. Cкоро буде рік. Це постійна твоя і моя робота. Контролювати наслідки, тригери. На початку було важко, зрозуміти реакції, їх відокремлювати. Зараз теж важко, але не так як на початку. Якщо підсумувати: відслідковувати і час цього – це найважче.
Спогади Маргарити: Я пам’ятаю, що у Діани горіли очі, вона була готова на все, щоб побороти ПТСР, я планувала повернутися з відпустки, і взяти її в безкоштовну терапію настільки, скільки потрібно, мене підтримала колега психіатр Ганна, яка теж безкоштовно вела короткострокове медичне лікування Діани. Діані було дуже важко, але мотивація відштовхнутися від дна була сильніша за біль.
— Що ти відчуваєш, коли усвідомлюєш що ти покинула окуповані території за 2 дні до виходу захисників Маріуполя з заводу Азовсталь і виїхала на територію підконтрольну Україні?
— Це найскладніше запитання. Я не можу сказати, що я усвідомлюю, що це факт. Поки була в Маріуполі, українські військовослужбовці для мене це була надія. Раптом щось зміниться? Це давало надію. Коли були в Бердянську, я сподівалася, що вони виживуть. Чим довше вони трималися, тим більше було шансів врятувати людей і нам виїхати на територію, яка підконтрольна Україні.
— Cпогади про минуле на початку терапії і зараз?
— На початку відчуття що життя закінчилося. Все що сталося, поставило хрест на всьому. На майбутнє….(мовчить). Відчуття дикої наруги над собою (задумалася). Зараз спогади змінилися – це скарб, те, що зі мною сталося це досвід, це дає можливість бути сильнішим через цей досвід.
— Шаурма в Бердянську що це для тебе зараз? І можеш трохи розповісти людям про цю історію.
— (Сміється). Взагалі шаурма це мрія дуже голодної людини і тої, яка чи виживе. Ще на початку березня вже було небагато їжі. В сховищі ми описували їжу, щоб ми з’їли. Це не просто шаурма, а описування щоб ми поклали туди, який сирочок, який огірок там буде, щоб він хрумтів. Я за 32 роки ніколи не їла шаурми, а тут ми потрапили до Бердянську. Цивільний магазинчик, який не розбомблений, де роблять шаурму. Продукти лежать ось просто. Це було відчуття свободи, це моє, це те, що я хотіла. Питали що покласти, я могла це робити, обирати. Хотілося розтягувати. Шаурма – це свобода, мірило життя.
— (Просльозилася). Так, наступне запитання. Процес адаптації і люди які чують що ти з Маріуполя, що ти відчувала на початку і що відчуваєш зараз?
— На початку ейфорія, що я виїхала на територію підконтрольну Україні. В Запоріжжі активно розповідала. Потім далі і далі. Пройшло 2 тижні і деякі питання почали викликати агресію. Принесіть довідку з школи дитини…Це обурювало. Це було важко. В розмовах з людьми не могла стриматись. Зараз іноді уникаю. Вони ще неопрацьовані (усміхається). Все залежить від того як людина запитує. Я можу без подробиць розповісти людям. Я розумію, що я одна із голосів міста, я хочу щоб звучала правда.
— Яке відчуття коли більшість тригерів інтрузій та флешбеків тебе відпустили? Коли жахів немає? Коли реагуєш свідомо?
— Це вселяє величезну віру, що я могу перемогти в власній битві. Разюча зміна, що я більш жива, я не просто вижила, я можу щось робити далі.
— Чи розумієш ти що ще процес не завершений і наша розмова це експозиція до страху?
— Спокійно (сміється). Я розумію. Від тебе завжди йде інформація про те, що буде далі, ти завжди пояснюєш.
— Щоб ти сказала людям які дізналися що у них ПТСР? Трохи правди, трохи надії і трохи харду в кількості домашок, які ти виконувала.
— Не боятися цього діагнозу, це можна побороти, якщо хотіти прикладати зусиль і поруч гарний спеціаліст. Розпочати жити далі, а не зациклюватися на розладі. Якщо пощастило знайти спеціаліста, бо співвідношення травмованих і кількості спеціалістів, ви розумієте самі, не таке. Багато маріупольців шукають. Коли знайшли дорожіть їми.
— Чесно, дорожіть. Довіряйте їм, виконуйте домашні завдання, це не хобі давати завдання, це і є процес роботи. Ти не задаєш багато, але вони не завжди легкі. Декілька разів хотілося втекти, але хочеться жити нормальним життям більше. Це процес. Головне не кидати, не боятися і дорожити.
— Я думала плакати будеш ти, а сльози на очах у мене.
Коментар Маргарити після інтерв’ю: Діана ще не пройшла ще все, але більшість шляху подолано, таким чином ми хотіли показати що подолання ПТСР це не просто. Це дійсно місцями довго. Але, якщо ваше життя вже не ваше, прочитайте в боті інформацію про ПТСР, зверніться до фахівців. І я впевнена, що у вас все буде добре рано чи пізно. Я в це вірю.